Конфесійна карта Туреччини

Туреччина є секулярною державою; з-поміж ісламських країн лише Туреччина і Сенегал оголосили секулярний характер держави у своїх конституціях.

Секуляризм — один з найбільш важливих принципів Турецької республіки: починаючи з першої конституції 1924 p., потім у найбільш ліберальній і демократичній конституції 1961 р. та в більш авторитаристській конституції 1982 р. — всюди концепт секуляризму посідає одне з чільних місць.

Історична й законодавча спадщина відрізняє Туреччину від класичних традиційно ісламських суспільств, — її минуле пов’язане із синтезом ісламу й західної політичної думки.

99 відсотків 65-мільйонного населення країни складають номінальні мусульмани. Щонайменше три чверті з них — суніти; шиїтська громада налічує приблизно 300 тисяч осіб. Водночас десь від 12 до 15 мільйонів турків так само, як і шиїти, ведуть свою генеалогічну лінію від Алі — кузена пророка Мухаммеда, але не дотримуються шиїтських традицій і ритуалів. Ці мусульмани, що називають себе «Алеві-Алавіс», не відзначають священний місяць рамадан, натомість постяться впродовж 12 днів місяця мухаррем, не здійснюють хаджу до Мекки і п’ятиразового намазу. Їхні жінки не носять чадру, і навіть найбідніші верстви алавітів вирізняються певним рівнем освіченості. Неісламську меншину Туреччини складають 50 тисяч вірних Вірменської апостольської церкви, 25 тисяч іудеїв, 15 — 20 тисяч вірних Сирійської ортодоксальної церкви, 5-7 тисяч єзедитів, 2-3 тисячі православних греків (причому переважна більшість турецьких немусульман мешкає у Стамбулі). Правові засади функціонування немусульманських меншин встановлено Лозаннським договором 1923 р. і регулюються спеціальною державною агенцією. Згідно з цим договором, релігійні меншини не мають права набувати додаткове майно для церков або релігійних інституцій понад те, яким вони володіли напередодні проголошення Турецької республіки.

Для реконструкції релігійних пам’яток історії і культури потрібен дозвіл спеціального державного органу, підпорядкованого уряду й дуже чутливого до тиску громадської думки, що позначається на його рішеннях. До прикладу, Вселенський патріархат не міг дістати дозвіл на реставрацію будівлі на Фанарі впродовж 30 років, аж поки 1989 р. Президентом країни не було обрано Тургута Озала. Щоправда, нині християнські меншини отримують дозвіл на ведення робіт без бюрократичної тяганини.

Законодавчо прозелітизм і релігійна пропаганда в Туреччині не заборонені, але на практиці місіонерську діяльність не вітають ані консервативні мусульмани, ані держава. Скажімо, після землетрусу 1999 р. діяльність християнських місій, які запропонували гуманітарну допомогу найбільш постраждалим від лиха містам, стала об’єктом гострої критики не лише з боку медіа, а й державних органів. Заради справедливості варто відзначити, що не віталася й допомога з боку певних ісламських фондів — у них вбачали провідників фундаменталістських ідей.

Християни, які живуть на сході країни — особливо у проблемній зоні (тобто в зоні турко-курдського конфлікту. — Прим. перекладача), відчувають труднощі у вивченні рідної мови. 1997 р. Сирійська церква, зокрема, врешті отримала дозвіл на відкриття класів з арамейської мови у двох монастирях у південно-східній Анатолії.

Окремою проблемою є становище Вселенського патріархату. Турецький уряд не визнає його статусу першого серед рівних у православному світі та його вселенськості. Можливо, це результат труднощів, які відчуває уряд переважно мусульманської країни в розумінні суто християнських проблем, а можливо — наслідок підозрілості щодо наднаціонального характеру патріархату. У Туреччині завжди існували також підозри стосовно фанаріотів — греків, які традиційно живуть у стамбульському районі Фанар, де знаходиться Вселенська (Константинопольська) патріархія. (Сама згадка про Константинополь у Туреччині по суті виключається; немає її й у пропонованому тексті. — Прим. перекл.) їх підозрюють в амбіцях відродити Візантійську імперію, отож вважається, що саме такі намагання стоять за спробами придбати ті чи інші будівлі в цій частині міста.

Звичайно, ностальгія за втраченим минулим посідає провідне місце в умах деяких греко-православних лідерів. Але це не може бути підставою для виправдання обмежень прав людини. Як і інші християнські спільноти, Грецька Православна церква Фанару має проблеми з підготовкою своїх священнослужителів. Православну семінарію на острові Халкі було закрито 1971 p., коли держава націоналізувала всі приватні вищі навчальні заклади. З огляду на сучасні обмеження, релігійні громади не мають змоги готувати нових священиків, які б згодом могли перебрати на себе лідерство.

Однак після візиту до Туреччини Президента США. Б. Клінтона (1998 р.) та визнання країни як кандидата до Європейського Союзу (1999 р.) уряд дещо змінив свою позицію. У Стамбульському університеті було відкрито відділення християнської теології — на правах частини університетського теологічного факультету. Але мушу категорично заявити, що це не може задовольнити християнські спільноти, яким доводиться готувати своє духовенство на факультеті мусульманського богослов’я.

Традиційно важливе місце на конфесійній карті країни посідає єврейська община. Відколи 1492 р. євреїв-сефардів було вигнано з Іспанії і вони знайшли притулок у Туреччині, їхні відносини з тутешніми мусульманами були дуже толерантними.

Останнім часом Турецька держава веде більш дружній діалог зі своїми громадянами-немусульманами. 1999 р. вперше за всю історію республіки президент С Демірель поздоровив християн з Різдвом. А державний орган у справах релігій до того ж ухвалив відзначити завершення другого тисячоліття від народження Ісуса Христа, також шанованого ісламом. Цей же орган заснував департамент з міжрелігійного діалогу і в листопаді 1998 р. зібрав Другу релігійну раду. Серед промовців там були патріарх Варфоломій та кардинал Арінзе. Це був разючий контраст з Першою релігійною радою 1993 p., коли сама ідея діалогу з немусульманами сприймалася як виправдання можливої присутності в Туреччині християнських місіонерів.

Визнані мусульманські структури отримують державні субсидії, невизнані ісламські спільноти, різні братства та течії, а також немусульмани такою підтримкою не користуються. Державний орган у справах релігій підтверджує призначення імамів, муфтіїв та інших офіційних осіб для визнаних ісламських релігійних інституцій, а також призначає імамів для в’язниць. У війську імамів немає; лише під час війни солдати з богословською підготовкою можуть пропонувати своїм товаришам духовну допомогу.

Християнські або іудейські капелани не працюють у турецьких тюрмах або шпиталях. У немусульманських же релігійних лікарнях та інших інституціях священики й рабини можуть вільно задовольняти релігійні потреби тих, хто там перебуває.

Що стосується шлюбу, то в Туреччині законну силу має лише його цивільна форма.